***
З радості метелика,
що не долетів до вічного,
з погляду-не-назавжди,
з недо- з не –
Поезія.
ПІСНЯ ПРО РІДНИЙ КИЇВ
Я побачила місто, де душа народилась,
Як різдвяна гірлянда, на землі засвітилась,
Сніг покривав верхівки церков,
Здавалось, що спокій навіки зійшов,
На землю що взимку наснилась.
Я б могла повторити:aх, який він, який!
Розповісти чужинцю про мій край чарівний.
Я не гідом була – шукачем джерела найсміливіших мрій,
що лунають в тобі, Київ мій!
Я прокинулась. З ранку – гримаси війни
У сльозах відчиняли очниці доми
Перша куля, а потім ще друга,і третя,і ще – і вгорі
тільки душ промінці.
І крізь сльози шепочучи: місто моє
Як же довго свобода шукає тебе
І у серці знайде попри все
Ти залишишся рідне, живе!\
ПІСНЯ ПРО ДІМ НА ВІЙНУ
Десь за обрієм – дім
і далеко війна.
Із дому він вийшов живим
і тепер він там, де вона,
вже не знайде вчорашніх слідів,
відрізнити б свої від чужих
Замітає дорогу назад —
як до хати дійти навздогад?
Повертайся, вертайся, верта-
пролунають останні слова.
Де тепер відшукати життя
крізь такий снігопад небуття?
***
Поки війна триває,
народжується нова квітка.
Чи то чорнобривець
з української пісні про матір,
чи безіменна троянда,
кольору запеклої крові.
Проростає,
не чуючи сирен та вибухiв.
Крізь каміння, руїни,
з бруду та пороху.
її неможливо зірвати —
не iснує вона для iнших,
невидима cумна квiтка
у самiй безоднi серця.
Травень, 2022
***
Поряд з річкою марю, йду
(Чи за течією, чи ні?).
Очі долу: ховаю ту
Кригу лютого у весні.
І мені знову двадцять два,
Як учора і як завждИ…
Не дивлюся у дзеркала,
Бо поглянеш – чекай біди!
Я не знаю, який там рік
Пропливає серед шляхів.
Не ступати б через поріг,
Не вчиняти б чужих гріхів…
Не блукати б серед зірок…
Але у задзеркальних снах
Біля річки – сліди двох,
І ще третя стоїть – ВЕСНА
(вільний переклад вірша Марини Препотенської)
***
Дерево –
мрія моя про зачіску гарну –
всі твої думки приховані від сторонніх.
І лише взимку, коли листя сиве
випадає і оголює старість,
кожен тебе читає,
як беззахисну книгу.
***
Я прокинулась – вечір торкався землі
І бажав відпочити від драм та боргів
Намагалося світло піти назавжди
І на обрій вкладався півсутінь вчорашніх богів
Я відкинула темряву сумнівних снів
І у вічі відкриті птах світла влетів
Я так довго спала, що залишився час
Лише полиск побачити, поки він в серці не згас.
І ввібрати проміння барвистих років
І насититись мудрістю стиглих плодів
Я встигаю зануритись в світло своє
Щоб відчути нарешті , \як сонце у серці встає.
Я на сяйво дивилася без перешкод
Прямо в очі, де сяють світи золоті
Хай випалює спогади темних негод.
Сліпота не лякає того, хто жив довго вночі.
Ліпше пізно прокинусь, ніж рано засну
Краще кокон покину, ніж політ обірву
До світанку залишилось кроків на мить
Але сонце зависло… щоб занурити мене в блакить
Поглинати проміння барвистих років,
віддаючи наснагу цілющих плодів
І вмудритись занурити в світлі часи
Все, що зором охопиш на любій землі…
Я встигаю, встигаю віддати плоди золоті .
***
Помітивши досконалість,
думаю про неї.
Побажавши досконалості,
молюся за неї.
Наближаючись до досконалості,
йду все далі.